Десталінізація



Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських на-
родів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ. Сталінський
підхід до модернізації, що являв собою поєднання терору, ідеології та примусової
індустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянсько-
го суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не
примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не ре-
волюційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійсни-
ти перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі старими.

У 1956 р. на XX з’їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у ра-
дянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній кри-
тиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику роз-
губленість. Ця «секретна промова» стала сигналом до початку
десталінізації. За нею
почали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеоло-
гічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Послаблювалася
політика самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно конт-
рольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпинна
русифікація неросійських народів стала більш скраденою. Почалася підготовка до
проведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні риси
режиму — вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послаби-
лися притаманні сталінському періодові
всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої
вони навчилися за
сталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи»
Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим
потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно зву-
чало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а по-
тім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася
українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники —
всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ні-
як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як
«Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською
!», дедалі частіше лунали
по всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Іс-
торики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істори-
ками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі,
що призвів до «зубожіння історії». Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабсь-
кому дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв’язків і спорідненості з Росією та
одночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скарги
на стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці.

Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історики
дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний жур-
нал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії,
частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти
на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник україн-
ської мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й
дуже детальна «Історія міст і сіл України», якої не мали навіть росіяни.

Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж україн-
ської культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дис-
циплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучас-
них галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві було
засновано комп’ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивів
Україну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З’являлися численні україномовні жур-
нали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком оче-
видно, збиралася використати створені
десталінізацією можливості для поширення
сучасних знань українською, а не російською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані
незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертно
повернули добре ім’я, стали репресовані під час чисток комуністи. На Україні зрос-
тали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і чле-
ни
КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті куль-
тури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь
Курбас, кінорежисер
світової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло
Дра-
гоманов,
кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру
над властивою для неї провінційністю.
Позаяк відновлення доброго імені цих діячів
торкалося такого політичн
е чутливого питання, як культурна незалежність України
та її «власний шлях до комунізму», партія реагувала на ці вимоги обережно й неод-
нозначн
е. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реа-
білітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою
притягальну силу.

Для мільйонів українців, ув’язнених у сибірських таборах примусової праці,
десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл
повернутися додому. Цю часткову ліквідацію гігантської системи концтаборів при-
скорив ряд табірних повстань, зокрема у
Воркуті та Норільську (1953 р.), Караганді
(1954 р.), в яких провідну роль відіграли колишні члени ОУН і УПА. Проте Кремль
дав ясно зрозуміти, що не допустить інтегрального націоналізму ОУН. У 1954 р., в
розпал святкувань переяславської річниці, було оголошено про страту Василя
Охри-
мовича
— видатного провідника ОУН на еміграції, якого з літака закинули на Ук-
раїну американці. А в 1956 р. відбувся ряд широко висвітлених у пресі процесів над
колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. Не викликало
сумнівів, що режим і далі не вагаючись розправиться з кожним, хто зайде надто
далеко в обороні українських інтересів.

Національне питання. Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова
дотримуватися основних засад радянської національної політики — навіть якщо

водночас робилися деякі другорядні поступки — стала реформа освіти 1958 р. Ті
положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили
надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобов’язані вивчати рідну, а
також російську мову.
Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала право
батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна
навчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формаль-
них і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато
батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обт
яжувати їх вивченням
другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навіть
українські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національних
мов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лише
модифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та про-
титечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне по-
слаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися серед
освіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправити
кривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і по-
літичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали
настрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму,
так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпними
одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися і
вкрай
ідеологізована система навчання. В її середовищі поширювалася мода на за-
хідну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А де-
які молоді люди, зокрема так звані
«стиляги», навіть хизувалися своїм нечуваним
(за радянськими мірками) одягом і «антигромадською поведінкою». На Україні, як
і в усьому Радянському Союзі, почало з’являтися матеріалістичне й егоцентричне
«Я»-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від поперед-
нього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945 р.р.)