Головна Головна -> Підручники -> Підручник Культурологія (Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Кондратюк А. Ю.) скачати онлайн-> 4.4. Давньоримська культура (VIII ст. до н.e. — V ст. н.e.)

4.4. Давньоримська культура (VIII ст. до н.e. — V ст. н.e.)



Має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.

Давньоримська культура утворилася шляхом злиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основі яких формувався римський народ — POPULUS ROMANUS.

У своєму політичному, соціально-економічному й культурному розвитку Стародавній Рим пройшов три періоди:

1.      754 (753) — 510 (509) до н. є. — царський період. У цей час правили сім царів: Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриції, тих, що знаходилися поза нею, — плебеї. За переказами, Ромул започаткував сенат — головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.

2.      510 (509) — 30 (27) до н. є. — республіка. Прерогативи царської влади в цей період були розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між патриціями й плебеями останні добилися утворення посади народного трибуна — спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на посаду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Рим перетворився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор´ї. У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає відігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49—45 pp. до н. є. необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті — Октавіан Август, що у 27 р. до н. є. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.

3.      30 (27) до н. є. — 476 — імперія. Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після крупної перемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж наступника — Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори мали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), за бажанням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалися скарбницею. УII ст. до н. е., за часів імператора Траяна, країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н. є. Римської імперії на Східну й Західну. За цей час монархія в Римі зазнає численних змін:

а)      принципат, 30 (27) до н. є. — 193 pp. У цей час ще формально зберігаються такі республіканські установи, як сенат, народні збори, магістратури, але фактично уся повнота влади знаходилася у руках принципса — імператора;

б)      криза, 193—284 рр.;

в)      домінант, 284—476 pp. Необмежена монархія, встановлена за часів імператора Діоклетіана.

За переказами, Рим було засновано у 754 або 753 р. до н. є. братами Ромулом і Ремом, відбувається формування класового суспільства й державного апарату. Взагалі життя етрусків — попередників римлян — мало вивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного культу — це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представлено також фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом — родоначальники етруської династії, що започаткувала так званий царський період (754—510 до н. е.), під час якого з´явилися перші етруські боги. Статую вовчиці — емблему Риму, також створили етруски.

Ромул, лат. — міфічний засновник і перший цар (реке) Риму, син Ре і Сільвії та Марса, брат-близнюк Рема. Амулій, що захопив, трон Альби Лонги, скинув свого брата, Нумитора — діда братів — і повелів кинути дітей у Тибр. Ріка винесла дітей на берег, а вовчиця, послана Марсом, вигодувала їх. Потім хлопчиків виховали пастух Фавстулі його дружина Акка Ларенція. Коли брати підросли, вони вбили Амулія, повернули владу дідові й заснували нове місто там, де їх знайшла вовчиця. При зведенні стін нового міста (названого згодом по імені Ромула Римом) між братами спалахнула сварка, і Ромул убив Рема. Ставши царем Рима, Ромул, щоб збільшити населення міста, запросив на свято сусідів-сабинян; під час бенкету римські юнаки викрали сабинських дівчат. Виникла війна між сабинянами й римлянами була припинена завдяки втручанню викрадених жінок, що не бажали допустити загибелі чоловіків і братів. За легендою, Ромул живим був вознесений на небо й шанувався римлянами під ім´ям бога Квіріна. У римському мистецтві часто зображувалися епізоди життя Ромула (вовчиця, викрадення сабінянок, апофеоз Ромула й ін.).

Царська епоха в історії Риму позначена розпадом первіснообщинних відносин і зародженням класів й держави в римському суспільстві. Вона закінчується вигнанням царів і переходом влади до обраних посадових осіб. У VI—III ст. до н. є. Рим поширив своє панування на весь Апеннінський півострів, а з кінця III ст. до н. є. він стає великою рабовласницькою державою, до складу якої з II ст. до н. є. увійшли території Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії, Переднього Сходу.

У царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури. Перш за все вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони також зобов´язані побудовою підземного каналу — Великої клоаки (cloaca maxima), а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір у даху — атрію.

Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися силами природи та усіма видами робіт. Стародавній римлянин ввіряв безпеку і добробут свого дому численним божествам: Пари і Пенати опікували житло, двері охороняв Янус, домашнє вогнище — богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистого духа-покровителя — генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте, серед них уже виділялися такі головні боги: Юпітер — загально-італійське божество неба; Марс — спочатку покровитель рослин, а пізніше — бог війни; Квірін — близьке до Марса божество.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів було зроблено також в часи правління етруської династії, оскільки саме у етрусків боги виступали у людській подобі. Так, на Капітолійському пагорбі виник перший храм вищих етруських божеств Тіна, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною і Мінервою. З´являються і боги, запозичені у греків: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афродігпа — з іта-лійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон — із Нептуном, який спочатку не мав ніякого відношення до моря. Таким чином латинські й загальноіталійські божества дістали в Римі антропологічні риси, їх стали зображувати у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим починає поступово прикрашатися храмами і статуями.

Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республіканський лад. Політична влада фактично перебувала в руках патриціїв, народні збори, що вважалися вищим органом влади, мали обмежені можливості. Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв поставила питання про гарантії правового захисту останніх від сваволі патриціанської влади. Такою гарантією стала кодифікація римського права.

Фіксація законів стає важливим елементом переходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу. Зведення законів, що отримало назву «Закони дванадцяти таблиць», було записано на мідних пластинах і виставлено для загального користування на Форумі, а також на ринках у римських колонія. Так в Римі було започатковано полісну республіку. Але, на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури. Ця епоха культурного розвитку відома переважно з повідомлень пізніших авторів, які вивчали і описували минуле рідного міста, прагнучи довести, що Рим добився панування над іншими народами завдяки винятковим моральним якостям своїх громадян: мужності, дисциплінованості, стриманості, волелюбності, високому розумінню обов´язку, поважанню законів, а головне — відданості батьківщині, для якої громадяни не шкодували ні праці, ні життя, ні дітей. Ранню римську історію прикрашала ціла галерея образів: засновник республіки Юній Брут, котрий засудив на смерть своїх синів — учасників змови на користь вигнаного царя Тарквінія Гордого; Муцій Сцевола, що пробрався в табір етруського царя Порсни з метою вбити його і, спійманий, спалив на вогнищі свою руку на доказ стійкості римлян і т. ін.

Завдяки грецькому культурному впливу в Римі починають споруджувати базиліки — великі криті зали для зборів купців, судових засідань, коміцій. Форум з портиками, колонадами, галереями стає загальновизнаним центром не лише політичного, а й усього громадського життя у місті. Уже в середині II ст. до н. е. в Римі зникають будівлі, криті соломою. З´являється бруківка, в будівництві громадських споруд замість туфу починають застосовувати вапняк і мармур.

Від періоду становлення словесності латинською мовою до III ст. до н. є. з писемних пам´яток не збереглося майже нічого. Римська словесність розвивалася лише на основі фольклору. Це релігійні гімни (carmen), пісні на честь померлих — елегії, погребальні пісні плакальниць. Сільські свята супроводжувалися народною драмою, різновидом якої були ателлани — веселі п´єси з сільського побуту. Характерними героями ателлани були: дурень-ненажера Макк, пихатий хвалько Буккон, недолугий дідусь Папп, вчений-шарлатан — злий горбань Досенн.

Проза згаданого часу дійшла лише у писаних «Законах дванадцяти таблиць», сенатських промовах, богословських трактатах, зате плідно розвивалася поезія. Першим поетом Стародавнього Риму вважається Лівій Андронік (280—207 pp. до н. е.), що здійснив переклад з грецької «Одіссеї», який став першим поетичним твором, написаним латинською мовою, а також створив декілька трагедій та комедій. Родоначальником епічного жанру був Гней Невій (270 —204 pp. до н. є.) — автор «Пісні про Пунічну війну», а також декількох трагедій та віршів. Римський поет Квінт Еній (239—169 pp. до н. є.) створив історичний епос під назвою «Літопис» (Annales), де вперше ввів у латинську мову віршовий розмір гекзаметр. Автором наслідувальних комедій з життя Стародавньої Греції був Тіт Марцій Плавт (254—184 pp. до н. е.). Переробляючи нову аттичну комедію в стилі карикатури та буфонади, він створив характери-маски у віршованих комедіях «Цапи», «Горщик», «Хвалькуватий воїн», де жіночі ролі виконували чоловіки, а характерними персонажами були parasitus, звідник, хвалько та ін. Мова його проста, містить багато грубих та інфернальних виразів.

Таким чином, в усіх галузях культурної творчості римляни багато запозичили від своїх сусідів — етрусків та греків, хоча, не обмежуючись запозиченням, вносили у творчість свої самобутні особливості.

Культура епохи імперії. Римська імперія проіснувала п´ять століть — від 27 року до н. є. до 476 року н. є. За цей період вона пройшла складний шлях становлення, розквіту й падіння.

Наприкінці І ст. до н. є. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імператора Августа (27—14 pp. до н. є.) стимулювали високий розвиток культури й мистецтва. Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову стоkицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об´єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п´яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інтенсивне спілкування. Важливим елементом політики Августа стали ініційовані ним шлюбні закони, що передбачали зміцнення сімейних стосунків та збільшення народжень, особливо серед вищих верств населення. Закон про шлюб 18 р. до н. є. вимагав, щоб чоловік від 25 до 60, а жінка від 25 до 50 років неодмінно перебували у шлюбі, в разі смерті або розлучення чоловік і жінка протягом півтора року повинні були знайти собі пару. Факти подружньої зради розглядалися судом, а винні засуджувалися до заслання на острови й навіть позбавлялися частини майна. Однак, незважаючи на нові закони, міцна сім´я у давньоримському суспільстві була скоріше ідеалом, аніж реальністю. Як і раніше, велику роль при створенні шлюбів відігравали політичні та майнові інтереси. Розлучення й подружня зрада залишалися звичайною справою. Проте жінки вищих станів були самостійні і мали право розпоряджатися своїм майном. Багато з них, отримавши прекрасну освіту, відігравали далеко не другорядну роль у політичному житті. В той же час емансипація жінок мала і зворотний бік — багато злочинів, таких як убивства своїх чоловіків і розпутне життя, стали для багатьох із них нормою.

Кінець І—II ст. до н. є. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей — місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найбільшої й найдосконалішої в епоху античності.

Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13—19 pp. н. є.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галлії. Однак провідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. Розвиток портретного жанру відбувався під впливом давньогрецького мистецтва. В скульптурних образах римського портрета було втілено ідеал суворої класичної краси — типу нової людини, якої не знав республіканський Рим. З´явилися парадні придворні портрети, сповнені стриманості й величі. Пізніше скульптурний портрет досягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими (портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота, людину низьких та неприборканих пристрастей).

Великого значення у давньоримському суспільстві надавали освіті. Освіта в Римі починалася з семи років. Заняття з дітьми проводив, як правило, раб-педагог, переважно з греків. Діти мали змогу ходити у початкову школу, де навчалися читанню, письму та лічбі. З 12 до 16 років римські юнаки відвідували школи граматиків, влаштовані за елліністичним зразком. Головними предметами у них були література та граматика, однак викладалася логіка, арифметика, геометрія, астрономія й музика. У 16 років у юнаків наступало повноліття, їх урочисто одягали у тогу, після чого вони приступали до вивчення риторики під керівництвом грецьких ораторів або латинських вчителів. Риторика вивчалася водночас із римським правом. Освіту завершували у грецьких культурних центрах, що були в Афінах, на острові Родос, в Пергамі та Массілії.

Риторика у Римі була основою освіти. Уміння публічного виступу було необхідним атрибутом усього громадсько-політичного життя — в народних зборах, сенатських та судових засіданнях звучали яскраві промови, з натхненними промовами до війська повинен був вміти звертатися навіть полководець. Видатними ораторами свого часу були сенатор Аппій Клавдій Цек, Гай Гракх, Марк Антоній, Луцій Ліцилій Крас, Марк Тулій Цицерон. Але з ускладненням соціальних умов життя ораторське мистецтво дедалі втрачало правдивість, простоту й щирість. Оратор за будь-яку ціну намагався довести свою правоту, навіть тоді, коли вона входила у протиріччя з істиною. «Дуже помиляється той, — казав Цицерон, — хто шукає в проголошених нами у судах промовах відбиття наших переконань. Ці промови носять характер самих процесів та обставин, і аж ніяк не виражають справжніх поглядів ні людей, ні патронів». Часто використовували інвективи, коли у своїх аргументах оратор за допомогою пліток та необґрунтованих звинувачень виставляв особу свого опонента у спотвореному вигляді. Однак, незважаючи на це, риторика мала велике значення для розвитку римської культури. Елементи риторики зустрічаються у публіцистичних творах, у римській історіографії та художній літературі. Крім того, ораторське мистецтво сприяло подальшому розвитку латинської мови.

Видатне місце у римській літературі того часу посідав Гай Юлій Цезар (102— 44 pp. до н. є.) — визнаний другим за Цицероном оратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари «Нотатки про Галльську війну» та «Нотатки про Громадянську війну», інші твори не збереглися. Автором цікавих історичних творів, присвячених окремим подіям, був Гай Салюстій Крісп (86—35 pp. до н. е.), перу якого належать роботи «Про змову Катіліни», «Югуртинська війна», «Листи до Цезаря». Майже всі галузі знань охоплюють твори Марка Теренція Варрона (116— 27 pp. до н. е.), який завдяки своїм сатирам став відомий також як поет. Повністю зберігся його твір «Сільське господарство».

Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія. Оскільки володіння поетичною творчістю вважалося ознакою шляхетності, володінню версифікацією навчали навіть у школах. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія (239—169 pp. до н. е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н. е.), автор знаменитої поеми «Про природу речей», що містить систематичний виклад матеріалістичної філософії.

Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії Гай Валерій Катул (87—54 pp. до н. е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, що починається захопленням, а закінчується розчаруванням — хоча поет і після розриву продовжує любити Лесбію, однак повертатися до неї не збирається. Майстром давньоримської епіграми вважається Марк Валерій Марціал (бл. 40—104 pp. н. е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиренним сатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н. е.). Зразком давньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман «Золотий осел», автором якого був Апулей (бл. 125— бл. 180 н. е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ Луцій Анній Сенека (4 p. до н. є. — 65 р. н. е.). Його дев´ять трагедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.

На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу — старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло поширитися християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним «сином божим», а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя, стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.

У середині II ст. правителі невеликого сирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з III ст. християнство активно поширюється у Вірменському царстві та Ефіопській державі Ассум. У 313 р. імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично стало визнанням християнства як державної релігії в країні.

Період становлення християнства ініціював величезну кількість літератури, що закладала основи християнської теології, викривала язичницькі культи та єресі. Усі перші століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й іншими релігіями, що обіцяли вічне спасіння. У цей час формувалася система управління християнськими громадами, це поступово привело до формування християнської церкви — організації для управління релігійним життям християн.

Друга половина IV ст. була часом талановитих та освічених проповідників: Григорія Нізіанського, Григорія Ніського, Василія Великого, Іоанна Злотоустого.

Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи її як невід´ємну частину свого становлення та розвитку.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО І—IV РОЗДІЛІВ

  1. Амелина Е. Понятие «цивилизация» вчера и сегодня // Общественные науки и современность. — 1993. — № 3. —С. 94—102.
  2. Безклубенко С. Д. Теорія культури: Навчальний посібник К.: Київський національний університет культури і мистецтв, 2002. — 324 с
  3. Богословский М. Парадоксы культуры XX ст. — Харьков: Харьковская госакадемия культуры, 2000. — 218 с.
  4. Вейнберг И. Человек в культуре Ближнего Востока. — М.: Наука, 1986. — 208 с.
  5. Горелов А. А. Культурология: Учеб. пособие. — М.: Юрайм-М, 2002. — 400 с.
  6. Енгельс Ф. Походження сім´ї, приватної власності і держави. У зв´язку дослідженням Льюїса Г. Моргана // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 21.— К.: Політвидав України, 1964. —С 23—171.
  7. Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 20. — Вид. 2. — К.: Політвидав України, 1965. — С 453^65.
  8. История мировой культуры. Ростов-на-Дону: Изд-во «Феникс», 2000. — 512 с.
  9. Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1999. — 368 с.
  10. Історія світової культури. Культурні регіони: Навчальний посібник / Керівник авторського колективу Л. Т. Левчук. — К.: Либідь, 2000. — 520 с
  11. Кравець М. С, Семашко О. М., Піча В. М. та ін. Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації / За заг. ред. В. М. Пічі. — Львів: Магнолія плюс, 2003. — 240 с
  12. Культурологія: Навч. посібник / Б. О. Парахонський та інші. — К.: Видавничій дім «KM Академія», 2003. — 314 с.
  13. Карпушина С. В., Карпушин В. А. История мировой культуры: Учебник для вузов. — М.: «Nota Bene», 1998. — 536 с.
  14. Лановик М. В., Лановик 3. Б. Українська усна народна творчість: Підручник. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання-Прес, 2003. — 591 с.
  15. ЛіндсейД. Коротка історія культури: Від доісторичних часів до доби Відродження. В 2-х томах. Т. 1. — К.: Мистецтво, 1995. — 240 с; Т. 2. — К.: Мистецтво, 1995. — 256 с
  16. Лобас В. X. Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2000. —221с.
  17. Можейко И. В. 1 из 37. Худож. К. Сошинская. — М.: Главн. ред. вост. лит. изд-ва «Наука», 1980.—359 с.
  18. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. для студ. гуманіт ф-тів вищих закладів освіти. — 2-е вид. стер. — К.: Либидь, 2000. — 358 с
  19. Петрухинцев Н. Н. XX лекций по истории мировой культуры: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. — 400 с.
  20. Підлісна Г. Світ античної культури. — К., 1989.
  21. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Навч. посіб. — К.: Знання, 2000.
  22. Розин В. М. Введение в культурологию: Учебник. — М.: ИНФРА-М, ФОРУМ, 2000. — 224 с
  23. Сто найвідоміших образів української міфології / За ред. О. Таланчук. — К., 2002.
  24. Українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник / За ред. М. М. Заковича та ін. — К.: Знання, 2000. — 622 с
  25. Хейнц М. Искусство Южной и Юго-Восточной Азии. — М.: Искусство, 1978. — 379 с. (Серия «Малая история искусства»).
  26. Художня культура світу: Європейський культурний регіон. Навчальний посібник для за-гальноосвіт. навч. закл. України / Н. Є. Миропольська, Е. В. Бєлкіна, Л. М. Масол, О. І. Оніщен-ко. — К.: Вища школа, 2001. — 191с.
  27. Чмихов М. Давня культура: Навчальний посібник — К.: Либідь, 1994. — 288 с
  28. Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2004. — 353 с
  29. Шейко В. М. Історія української художньої культури: Підручник. — Харків: ХДАК, 1999.—194 с.







Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Культурологія (Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Кондратюк А. Ю.)