Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України скачати онлайн-> 8.7. Політичне і соціально-економічне становище українських земель в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини

8.7. Політичне і соціально-економічне становище українських земель в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини


Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище українських земель, які  опинились в 20-х–30-х роках  у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців).

Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5–10 %.

Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Лише протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині – 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га, у Східній Галичині – майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста – 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.

Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу.

Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51.

У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші – ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення. Точкою відліку такої боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у Львові біля собору Св. Юра, на якому усі присутні проголосили  клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного руху Ю. Романчуком: „Ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та залучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі”.

Певний опір колонізаторській політиці  властей   чинили  кооперативні   організації,   культурно-просвітницькі товариства  „Просвіта”,  „Рідна  школа”,  молодіжні об’єднання „Сокіл”, „Пласт” та інші організації і політичні партії.

Найчисельнішим  і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об’єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.

Ліве крило в боротьбі трудящих краю представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію – робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (сельроб). У 1934 р. в її рядах нараховувалось понад 4 тис. осіб.

Заради історичної справедливості необхідно відзначити, що опозиційний рух української громади в Польщі негласно підтримувався з СРСР, перш за все шляхом фінансового „підгодовування” місцевих організацій. Як відзначає член-кореспондент  НАН України Володимир Литвин („Голос України, 2002, 9 листопада0: „Уряд радянської України щорічно витрачав на це з санкцій Москви сотні тисяч золотих рублів. Найбільшими споживачами таємного кошторису були Львів і Варшава. Фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі і економічні організації – Сель роб, УНДП, приватні українські школи, кооперативні спілки та видавництва, журнали „Культура”, „Праця”, „Нові шляхи”, газети „Рада”, „Сіла”, „Світло”, національний етнографічний музей у Львові, Наукове товариство ім.. Т. Шевченка.

У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася військових засад керівництва – конспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників, руйнування телеграфної і телефоннох мережі, диверсії на залізницях і т. п.), експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не погоджувались з політикою ОУН.

Га початку 30-х рр.., крім сотень актів саботажу на десятків випадків „експропріації”, члени ОУН. Організували понад 60 замахів та вбивств. Найважливішими жертвами стали: Е. Чеховський (1932) – комісар польської поліції; О. Молов (1933) – консул СРСР у Львові; Б. Перацький (1934) – польський міністр внутрішніх справ; І. Бабій (1934) – директор української Академічної гімназії у Львові, колишній старшина УГА (його вбили лише зате, що він забороняв гімназистам вступати до ОУН.). Організатором більшості цих вбивств був С. Бандера, який стояв на позиції найрадикальніших методів діяльності ОУН..

Бандера Степан (1909–1959 рр.) – один з лідерів українського національно-визвольного руху. Народився в с.Старий Угринів Калузького повіту (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика, навчався у Стрийській гімназії. З 1927 р. – член Української військової організації (УВО), де працював у відділах розвідки і пропаганди. З 1929 р., зі створенням ОУН., став її членом, а згодом  одним із керівників (з 1933 р. – крайовий провідник ОУН. На західноукраїнських землях). В 1934 р. був заарештований за організацію терористичних акцій і засуджений польським судом до смертної кари, яку згодом було замінено на довічне ув’язнення. У вересні 1939 р., з початком війни і розвалом Речі Посполитої, С. Бандера був визволений з тюрми і створює в ОУН. Опозицію до діяльності Проводу українських націоналістів, який очолював після смерті Коновальця (1938 р.) А. Мельник. У лютому 1940 р. Бандера разом з своїми однодумцями створює Революційний Провід (ОУН.(б), а в 1941 р. стає його головою. Перед початком нападу Німеччини на СРСР організовує похідні групи ОУН.(б) і військові формування „Нахтігаль” і „Роланд” у складі гітлерівських військ та проголошення у Львові Акту відновлення української державі (30 липня 1941 р.). За відмову скасувати його був заарештований гестапо і перебував в тюрмі та концтаборах до вересня 1947 р. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН., керував боротьбою українського націоналістичного підпілля проти радянської влади. 15 жовтня 1959 р. С. Бандера був убитий у Мюнхені агентом КДБ Б. Старшинським і похований на міському кладовищі.

У відповідь на активізацію боротьби українського народу уряд Польщі проводив кампанії пацифікації („умиротворення”) з допомогою поліції і військ. Вони громили осередки українських партій і громад, читальні, конфісковували їх майно, фізично карали тих, хто протестував. В 1934 р. було засновано концтабір у Березі Картузькій, де в жорстоких умовах втримували близько 2 тис. політв’язнів, в основному українців. За гратами опинилося майже все керівне ядро крайової екзекутиви ОУН., у т. ч. понад 1000 рядових членів цієї організації. Терористичні акції ОУН. Негативно сприймалися значною частиною активістів національно-визвольного руху. Легальні політичні партії та організації звинувачували інтегральних націоналістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності українців. Духовний лідер  галицьких українців митрополит Шептицький в окремому пастирському посланні засудив  терористичну діяльність, яка „накликає на суспільство зайві репресії”.

Коли в 1935 р. на посту керівника крайової екзекутиви ОУН. На західноукраїнських землях С. Бандеру замінив Л. Ребет, бойові акції припинились і було сконцентровано увагу на відбудові розгромленої мережі і накопичення сил для нової національно-визвольної боротьби за соборну Україну.

Ще більш нестерпним  був режим, встановлений Румунією на захоплених у 1918–1919 рр. українських землях (Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти, Бессарабія – 790 тис. українців). Ці українські землі були найбільш відсталі в економічному відношенні, а урядові заходи спрямовувались перш за все на румунізацію суспільно-політичного, релігійного життя. Було закрито всі українські школи, а в Чернівецькому університеті – українські кафедри. Українців Буковини навіть відмовилися визнавати окремою нацією, їх називали „громадянами румунського походження, які забули рідну мову”.

Наприкінці 30-х років посилюються антиукраїнські репресії, розпускаються українські товариства і організації, заборонена українська преса. Зовсім було стерто сліди колишньої автономії Буковини, яку стали розглядати лише як румунську провінцію. У1939 р., з приходом до влади військової хунти в Румунії, розпочався на Буковині період жорстокого, тоталітарного правління.

На відміну від Румунії і Польщі становище українського населення (понад 450 тис.), яке знаходилося під владою Чехословаччини, було значно кращим. Закарпатці (русини) значно відставали у політичному, соціально-економічному і культурному відношенні. Після приєднання до Чехословаччини (1918 p.) їхнє становище дещо поліпшилось:

– селяни одержали додаткові земельні наділи (було розділено колишні угорські маєтки);

– різко зросла кількість шкіл та культурних товариств, в яких звучала українська мова (шкіл збільшилось з 525 до 851, гімназій – з 3 до 11);

– відновили свою діяльність товариства „Просвіта”, ім. Духновича, українські хори.

Прогресивні організації та діячі краю виступають за розширення демократичних прав, досягнення справжньої автономії, за дальший розвиток української культури, запровадження в усіх урядових установах української мови. Проте в економічному відношенні Закарпаття було відсталим, аграрно-сировинним придатком чеських земель.

У 1938 p. після Мюнхенської угоди Чехословаччина була розчленована Гітлером і на території Закарпаття виникла так звана Карпатська держава із своїм автономним урядом, головою якого став лідер Автономного землеробського союзу А. Бродій,  а  з 26 жовтня 1938 р. – відомий політичний діяч А. Волошин. Карпатський уряд активізував земельну реформу, провів українізацію адміністрації та освітньої системи, зробив спробу розбудувати українську державність, створив молодіжну воєнізовану організацію – Карпатська Січ.

Але в березні 1939 р. Угорщина за згодою Гітлера розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, президентом обрано А.Волошина. Проте угорці через кілька днів задушили Карпатську Україну, незважаючи на відчайдушний опір українців. Коротке існування Карпатської України та її героїчна боротьба мали велике значення перш за все для усвідомлення закарпатцями себе частиною єдиної української нації.

Таким чином, не лише для народу Радянської України, але й для українців Східної Галичини й Волині, Закарпаття та Буковини, Хотинщини й Ізмаїльщини міжвоєнний період виявився надзвичайно тяжким: насильницька асиміляція, штучне стримування промислового розвитку, репресивні акції, національний і соціальний гніт. Проте розділені між сусідніми державами, відірвані від основного масиву етнічної території, вони залишилися вірними історичним прагненням до незалежності і соборності українських земель.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України