Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія світової і вітчизняної культури (Курс лекцій) скачати онлайн-> 3. Витоки культури Постмодернізму

3. Витоки культури Постмодернізму



Кожна епоха має свою культуру, специфіка якої позначається своєрідним ім´ям: наприклад, ми говоримо про культуру Ренесансу, Просвітництва і т.д. Кінець XX — початок ХХI ст. ввійде в історію як вік постмодерністської культури. Слово «модéрн» (франц. modern — сучасний) вперше було вжито у V ст. для розмежування християнського сьогодення і язичеського римського минулого. З тих пір «модерність» (приналежність до сучасності) завжди припускала необхідність кожній епосі співвідносити себе з Античністю в ході осмислення себе самої. В будь-якій епосі були періоди переходу від старого до нового, тому «модерними», «новими», сучасними вважали себе всі епохи з часів Карла Великого. Але в Європі нова культура завжди формувалася на базі оновленого відношення до Античності. Так, античне мистецтво, наприклад, завжди вважалося нормативним зразком, з яким звіряли свої твори художники «модерну» за усіх часів. Культура «модерну» будь-якої епохи завжди оглядалася на Античність, і навіть критикуючи її, все-таки ніколи цілком від неї не відмовлялася.
У середині XIX ст. модерн став здобувати стійку тенденцію протиставляти себе історії і традиції взагалі, рвати історичні зв´язки. Модерним починає вважатися тільки те, що виражає просто «нове». Починається погоня за «більшою новизною» як такою. Така модифікація модерну ясно представлена, наприклад, у теорії мистецтва Ш. Бодлера — французького поета XIX ст. Він орієнтував художників на відмову від традиційних норм і зразків. Їх творчі установки стали нагадувати роботу розвідника, що вступає в незнайому сферу, де є ризик раптових і небезпечних зіткнень. Художникові пропонувалося завойовувати простір і час майбутнього, не орієнтуючись при цьому на жодні вказівки. Він не знав жодних правил поведінки в цьому відкритому йому майбутньому, над ним не тяжіли норми і зразки; він просто рвався до нового, не знаючи при цьому ні шляху, ні орієнтирів. Ш. Бодлер, по-суті, сформулював стратегію культури постмодерну. (Слід уточнити наступна обставину. За новизною гнався, наприклад, і авангард. Але він визнавав ціннісну ієрархію, хоча і в спотвореній формі: нове завжди краще, вище старого, тобто нове якби порівнювало себе зі старим. Постмодерн відмовився від ієрархії, від оцінок, від жодного порівняння з минулим.)
Щоб підійти до відповіді на це питання, наведемо ще один приклад постмодерністських проривів в культурі XIX ст., цього разу зв´язаних з філософською критикою розуму, з відмови від раціоналістичних традицій, що зародилися ще в Античності. Сучасник і учень Гегеля датський філософ Кьєркегор виступив проти домагань розуму ще за життя свого вчителя, а Ніцше оголосив розум «хворим павуком» в той час, коли Маркс розробляв теорію розумного устрою суспільного життя. Постмодерністська установка на відмову від раціоналістичних проектів Ренесансу і Просвітництва виникла не «після» модерну — філософії XIX ст., а поруч з ним. Тому не зовсім правильно вибудовувати хронологічний ланцюжок: модерн — постмодерн.
Як відреагувало суспільство на ці постмодерністські заявки? Воно просто не видало кредиту довіри скептикам і ганьбителям розуму. Ще була сильна онтологічно вкорінена віра в його законодавчі здібності, що гарантують універсальний порядок у світі. Прихильність людей була на боці тих, хто не погоджувався з критиками розуму. Сучасники Кьєркегора, Ніцше поставилися до їхніх ідей як до марення шизофреніків (не випадково ці філософи стали клієнтами психіатричних клінік), відтіснивши їх на периферію суспільної свідомості. Постмодерн не став у XIX ст. нормою, суспільство ще не було готове жити без опори на розум і традицію в культурі, зв´язану з ним.
ХХ століття, продовживши критику проектів Ренесансу і Просвітництва, затребувало ідеї постмодерністських мислителів XIX ст. і перемістило їх в центр інтелектуального простору. Кьєркегор, Ніцше, Паскаль і ін. були реабілітовані і стали шановані. Виникла певна хронологічна аберація: Гегеля стали сприймати як далеке минуле, а Кьєркегора — як сучасника. Постмодерністські настрої привернули увагу З. Фрейда, М. Хайдеггера, Гадамера, Ж. Дерріда, яких суспільство ще за житті оголосило видатними мислителями і тим самим продемонструвало свою готовність прийняти їх ідеї. У XX ст. закінчився процес трансформації досвіду свідомості, фундаментальних зрушень у формах людського мислення, що почався ще в XIX ст.
Наведемо приклади таких «зрушень». Відомо, що до кінця XIX ст. висока класична думка не впускала в сферу своєї діяльності проблеми сексу, божевілля і в´язниці, а держава репресивно відносилася до цього світу. Але з кінця цього періоду дані теми стали легалізуватися і поступово розширюватися, стаючи не тільки предметом уваги з боку вчених, але і заполонивши практично все мистецтво. Саме загадкове полягає в тому, що люди виявилися якби вже готовими поставитися до цієї сторони життя з серйозною увагою, настільки серйозною, що до кінця XX ст. проблемами, наприклад, сексуальних меншин стали займатися парламенти, дебатуючи про можливості юридичного узаконення шлюбів між особами однієї статі, а вчені і громадськість зайнялися пошуком засобів і способів сексуальної просвіти дітей з 5-річного віку. Ці процеси зафіксувала мова, самий чуйний індикатор змін у світовідчуванні людей: слово «любов» почало поступово витіснятися словом «секс».
В наявності факт: у XX ст. змінилися люди, їх світосприймання, світовідчування, їх духовно-розумові установки. Але ці зміни, що почалися задовго до XX ст., явними стали лише до кінця XIX ст., що дозволило багатьом мислителям, удавшись до методу екстраполяції, намалювати соціально-психологічний портрет індивіда XX ст. Так, наприкінці XIX ст. російський мислитель К. Леонтьєв пророкував, що започатковані в Європі процеси егалітаризації (франц. egalité — рівність) і лібералізації (лат. liberalis — вільний), приведуть до посилення тенденції вимоги всякої рівності — економічної, політичної, розумової, статевої і т.д., а також наростання вільнодумства в суспільстві, поблажливості і потурання у відношенні всякого роду індивідуальних волевиявлень, типу «я так хочу», і сформують в підсумку особливий тип: самовпевнених і зарозумілих громадян. Демократизація життя і розуму неминуче закінчиться пануванням середнього класу, тобто скромних, однорідного розуму людей, не занадто багато працюючих і щасливих у своїй однаковості. «Виробиться», вважав мислитель, середня людина, орієнтована на швидкоплинні потреби, на нескінченне відстоювання своїх прав і свобод, природи і суті яких вона не знає. Середня людина сформує етику, вільну від усяких містичних, релігійних початків, і буде впевнена, що розкриттю почуття її власного достоїнства буде сприяти прагнення до розкоші і багатства. До речі, саме таке існування людей визнавав гідним французький дрібнобуржуазний соціаліст Прудон (середина XIX ст.). Процеси «змішувального спрощення націй, станів, людей» відбуваються, на думку К. Леонтьєва, в космічних масштабах, мають природно-історичний характер, а тому жодна країна не зможе їх уникнути.
Інший російський мислитель XIX ст. М. Федоров називав Європу «цивілізацією молодих». Її головну особливість він бачив в тому, що сини людські зняли з себе обов´язки перед батьками, предками, тобто перед традицією, відокремилися від них в своїй гордині, перестали рахуватися з минулим, забули свій синівський обов´язок: «Притча про блудного сина стала символом європейського способу життя». До старших стали відноситися як до перешкоди для юнацьких дерзань і вседозволеності. Характеристика «цивілізації молодих» у своїй повноті проявилася в XX ст., коли медицина і психіатрія ввели поняття старості, старечого склерозу, маразму, обгрунтувавши тим самим право молоді не рахуватися з досвідом старшого покоління. Слід зазначити, що легалізацію сексу М. Федоров пов´язував зі специфікою «цивілізації молодих», що, за його словами, відродила культ язичеської «народної Афродіти».
До аналогічних висновків прийшов іспанський філософ XX ст. Ортега-і-Гассет: ліберальна демократія і техніка створили в Європі особливий тип людини, не просоченої духом традицій, пихатої в своїй вірі в прогрес. Сучасний європеєць, стверджував мислитель на початку століття, претендує на необмежені права (не задумуючись при цьому про своє право на це) і зовсім не думає про обов´язки, не рахується в досягненні своїх цілей ні з ким і ні з чим. Європеєць XX ст. має мораль без її серцевини — свідомості служіння і обов´язку. «Аморальність нині стала ширвжитком», а відраза до обов´язку вкоренилася метафізично, породивши «майже комічний феномен нашого часу — культ молодості як такої». «Середній» європеєць нагадує розпещену дитину, якій властиві дві риси: «безперешкодний ріст життєвих запитів і, отже, нестримна експансія власної натури і, друге, вроджена невдячність до всього, що зуміло полегшити їй життя». Ортега порівнював сучасного йому європейця з «дикуном, що сказився», тому що «нормальний дикун» шанує традиції, додержується віри, табу, завітів і звичаїв. В Європі XX ст., пророкував іспанський мислитель, восторжествує чоловічий початок, потіснивши жінку і старця, а тому буття людини втратить свою статечність.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія світової і вітчизняної культури (Курс лекцій)