Головна Головна -> Підручники -> Підручник Міжнародна економіка. Навчальний посібник (Солонінко К. С.) скачати онлайн-> -Розділ II. Теорія і практика міжнародних економічних відносин 8. Система міжнародних економічних відносин-Сутність і характеристика системи міжнародних економічних відносин

-Розділ II. Теорія і практика міжнародних економічних відносин 8. Система міжнародних економічних відносин-Сутність і характеристика системи міжнародних економічних відносин



Світовий досвід переконливо свідчить про те, що жодна країна не спроможна створити ефективну економіку ізольовано від світової економічної системи. Більш як 230 країн світу існують, тобто виробляють продукцію, споживають її, обмінюються нею, удосконалюють відносини, обмінюються досвідом. Кожна з країн має свою національну економічну політику і разом з тим, розвиваючи свою господарську систему, вона використовує досвід сусідів і друзів. Національне господарство країни підпорядковане національному законодавству, але повинно враховувати і міжнародні регулюючі інструменти. Поряд з національним господарством існує національний експортний потенціал, який менший за обсяг національного господарства, але значно впливає на формування економічних відносин.

Що собою являє система міжнародних економічних відносин? Для відповіді на це запитання потрібно розглянути деякі категорії міжнародної економіки.

Перш за все — категорію національне господарство.

Національне господарство — це економічна система (економіка) окремої країни, шо належить до міжнародної спільноти.

По друге, національний експортний потенціал — це сукупність природних, виробничих, науково-технічних, трудових і фінансових ресурсів (засобів), що можуть використовуватися в міжнародних економічних відносинах.

Національні господарства ізольовано існувати не можуть, а між собою постійно розвивають, удосконалюють зв´язки. Чи маємо ми право ці зв´язки назвати системою? Мабуть ні, оскільки системні відносини повинні перш за все враховувати відносини між об´єктами і суб´єктами міжнародної діяльності.

Суб´єктом або суб´єктами міжнародних економічних відносин є дієві особи (фізичні та юридичні), які беруть участь у здійсненні міжнародних господарських угод, договорів і контрактів. До складу суб´єктів МЕВ належать:

• держави, їх уряди;

• інтеграційні об´єднання держав;

• міжнародні організації;

• транснаціональні корпорації;

• юридичні й фізичні особи;

• союзи підприємців.

Об´єктом або об´єктами системи МЕВ є все те, на що направлена діяльність суб´єктів світового співтовариства.

До об´єктів відносять:

• товари і послуги;

• грошові ресурси;

• трудові ресурси;

• матеріальні ресурси;

• технології тощо.

В теперішній час форми міжнародних економічних відносин суттєво розширилися.

В сучасних умовах основними формами міжнародних економічних відносин є:

1) зовнішня і світова торгівля;

2) кредитні відносини;

3) валютні й платіжно-розрахункові відносини;

4) міграція і вивезення капіталу;

5) міжнародна міграція робочої сили;

6) міжнародні інтеграційні процеси;

7) створення і розвиток транснаціональних корпорацій і кредитно-фінансових інститутів;

8) міждержавне регулювання міжнародних економічних відносин (регулювання валютно-фінансових, торгових відносин);

9) діяльність міжнародних кредитно-фінансових інститутів (МВФ, МБРР) в сфері міжнародних економічних відносин;

10) науково-технічне і виробниче співробітництво.

З вищесказаного можна зробити висновок, що міжнародні економічні відносини — це система господарсько-виробничих, грошових, науково-технічних і організаційно-управлінських відносин і зв´язків між суверенними державами світу. Вони є зовнішніми похідними від економіки країн, що утворюють світове співтовариство.

Наведемо коротку характеристику існуючої системи міжнародних економічних відносин.

Зовнішня і світова торгівля. Зовнішня торгівля займає провідне місце в системі міжнародних економічних відносин. Останнім часом для багатьох країн світу вона стала основним фактором розвитку економіки. Це стосується, перш за все промислово розвинених країн, які значну частину продукції експортують в інші країни. Широкий обмін товарів між країнами в результаті зростання зовнішньої торгівлі створює умови для розвитку світового ринку і світової торгівлі. Сучасний світовий ринок — сфера обміну, яка охоплює сукупне обертання товарів різних країн. Сьогодні не можна уявити жодної країни, жодної нації, які б існували без зовнішньої торгівлі.

Необхідність зростання світової торгівлі зумовлена рядом причин.

По-перше, розвитком національних товарних виробництв і обміну.

По-друге, триваючою нерівномірністю розвитку окремих країн і галузей суспільного виробництва, який властивий ринковому господарству.

По-третє, зростання тенденції постійного розширення виробництва з метою отримання прибутку, яка властива країнам з ринковою економікою. Прагнення до отримання прибутку і порівняно вузькі рамки національних ринків для реалізації продукції змушують корпорації, компанії, підприємства виходити за межі свого ринку, що в результаті призведе до пошуків зовнішніх ринків. Наприкінці XX століття значення зовнішніх ринків для різних країн суттєво зросло. Для ряду промислових країн потрібні ринки для нового асортименту товарів, устаткування, нових технологій.

Тому в сучасних умовах окремі країни стали ланками світового господарства, а їхні економіки потрапили у велику залежність від зовнішнього ринку. В цьому відношенні економіка США, ФРН, Японії залежать від експорту своєї промислової продукції. І навпаки, такі країни, як Нідерланди, Швеція, що мають великий експорт, залежать від імпорту продукції з інших країн. У великій залежності від експорту своєї сільськогосподарської продукції знаходиться Нова Зеландія.

Залежить від зовнішніх ринків і економіка країн, що розвиваються. Річ у тім, що довгий час вони розвивалися як аграрно-сировинні додатки індустріальних країн Заходу. Тому дані країни мають слабку економіку і залежать від країн Заходу, постачаючи їм сировину та сільськогосподарську продукцію. Зростаюча залежність різних країн від зовнішньої торгівлі й зовнішніх ринків відображає об´єктивно діючу тенденцію до господарського зближення різних держав. Це знайшло своє відображення в створенні різноманітних торгівельних союзів, об´єднань, в розвитку інтеграційних процесів в Європі, Азії, Америці і Африці.

Кредитні відносини. В сфері міжнародних економічних стосунків кредитні відносини виникають в трьох випадках: по-перше, у зв´язку з кредитуванням зовнішньої торгівлі; по-друге, в результаті руху позичкового капіталу в межах світового ринку; по-третє, у зв´язку з проведенням міжнародних розрахунків.

Кредитування зовнішньої торгівлі включає кредитування експорту та кредитування імпорту. Кредитування експорту відбувається: у формі внесків покупців, що видають експортери тієї чи іншої країни іноземним виробникам у вигляді банківського кредитування як кредити під товари в країни-експортери; у вигляді позик під товари, що знаходяться в межах країни; кредитів під товари і товарні документи в країні-експортері, бланкові кредити без забезпечення. Значення перших трьох кредитів полягає в прискоренні кругообігу капіталу експортера, тобто трансформація його частини з товарної в грошову.

Кредитування імпорту також відбувається шляхом комерційного і банківського кредиту. Комерційний кредит (або фірмовий) включає кредит за відкритим рахунком (експортер записує на рахунок імпортера як його борг вартість товарів, що продані та відвантажені, а імпортер повинен погасити кредит у встановлений термін); вексельний кредит (експортер укладає угоду про продаж товарів у кредит, виставляє тратту на імпортера); приватне страхування (страхова компанія бере на себе ризик з експортних кредитів та сплачує неплатоспроможність імпортера своїм експортом); державні гарантії (ризик несплати бере на себе держава). В США та Японії державні гарантії видають експортно-імпортні банки, в Англії — Департамент гарантії експортних кредитів, в ФРН — Міжміністерський комітет з експортних кредитів, у Франції — Страхова компанія для зовнішньої торгівлі.

Банківський кредит з імпорту включає: кредит, що видається при акцепті чи погодженні банку-імпортера на сплату тратти експортера; акцептно-рамбурсний кредит (акцепт векселя банком за умови отримання гарантії з нього з боку іноземного банку, що обслуговує імпортера); пряме банківське кредитування іноземних покупців; кредитні лінії (для своїх іноземних позичальників на оплату зовнішньоторговельних угод, різновидом кредитної лінії є поновлення ролловерної лінії, яка широко використовується на ринку євровалют); факторинг (експортер, що продав товар на умовах кредиту, отримує від факторингової компанії ряд послуг у вигляді вилучення заборгованості, обліку експортних тратт, здійснення контролю); лізинг (передача юридичного права власності споживачеві товарів); компенсаційні угоди (довготерміновий кредит на базі взаємних поставок товарів на однакову вартість); страхування мультинаціональних контрактів (включає величезні суми, які спільно страхуються комерційними банками і національними страховими компаніями експортного кредитування).

Одним з різновидів кредитних відносин є міжнародний кредит, який поділяється на приватний, державний та приватно-державний. Міжнародний приватний кредит є одним з елементів міжнародних кредитних відносин з кінця 50-х pp., коли промислово розвинуті країни почали здійснювати повну конвертованість своїх валют. Західні країни і раніше пропонували такі кредити, проте, тоді вони носили в основному випадковий характер.

Доволі швидкому нарощуванню приватних кредитів сприяло відновлення економіки Західної Європи та Японії в 40—50 pp. після Другої світової війни. Основними кредиторами були банки та інші кредитно-фінансові інститути США. Країни-позичальники, як правило, отримували кредити в США за умови купівлі американських товарів, а потім переважна частина доларів стала осідати на рахунках банків Західної Європи та ряду інших країн. В результаті цього в 50—60 pp. виникає ринок євродолара, що дозволяє вже безпосередньо пропонувати кредити в доларах банками та іншими установами з цього ринку. У зв´язку зі зміцненням та стабілізацією європейської валюти, в підсумку ринок євродолара перетворюється на ринок євровалют. Основним джерелом для міжнародних приватних кредитів стали депозити та внески спочатку під євродоларові, а потім під євровалютні депозитні сертифікати. При цьому переважна частина цих нагромаджень має короткотерміновий характер. Довготерміновий кредит став здійснюватись в 60-ті pp. як безпосередній банківський кредит у вигляді євровалют та облігаційних позичок у вигляді єврооблігацій та євроакцій. Основними постачальниками довготермінового кредиту стали комерційні та інвестиційні банки як гаранти та організатори, страхові та інвестиційні компанії, приватні пенсійні фонди тощо. Як позичальники приватного міжнародного короткотермінового та довготермінового кредиту, як правило, виступають промислові, торговельні, транспортні корпорації та компанії, уряди держав, міжнародні кредитно-фінансові інститути.

Поряд з приватним міжнародним кредитом існують також міжурядові позички, що отримали великого розповсюдження у роки Першої світової війни (1914—1918 pp.), економічної кризи 1929—1933 pp., Другої світової війни, а також в перші роки після її закінчення. Ці періоди характеризуються тим, що головним кредитором виступили США, а позичальником — Західна Європа. В кінці 50-х pp. до них приєдналась Японія та ряд інших країн Азії, Латинської Америки. Міждержавні кредити зазвичай надаються за рахунок коштів державного бюджету чи коштів спеціалізованих державних чи напівдержавних банків типу експортно-імпортних банків. Так, міжурядовий кредит у вигляді фінансової допомоги США для відновлення західноєвропейської економіки, включаючи «План Маршалла» в розмірі 17 млрд. дол., здійснювався за рахунок федерального бюджету й коштів Експортно-імпортного банку США. З 60-х pp. і до сьогодні США, промислово розвинуті країни Європи та Японія надають міжурядові позички не один одному, а в основному країнам, що розвиваються. А з початку 90-х pp. — країнам Східної та Центральної Європи, що формують ринкову економіку.

З початку 70-х pp. починають діяти змішані міжнародні кредити, в яких, крім держави, беруть участь приватні банки, в основному комерційні банки США, Західної Європи та Японії. В результаті надання міжнародного кредиту створилась велика сума заборгованості промислово-розвинутим країнам, яка склала на кінець 1998 р. близько 1,6 трлн. дол. Через неспроможність ряду країн повернути борги вчасно з огляду на деякі економічні причини виникли клуби заборгованості. Це — Паризький (з державних зовнішніх боргів) та Лондонський (з боргів західним комерційним банкам). Під егідою цих клубів, а також міжнародних кредитних інститутів (МВФ, Світового банку та ін.) виникла система реструктуризації міжнародних боргів, яка зводиться або до списання, або до відстрочки боргу.

Крім вказаних міжнародних кредитів, варто також відмітити міжнародний кредит, який надають: МВФ — для стабілізації економічного стану різних країн, Світовий банк та його установи — для фінансування цільових проектів, міжнародні регіональні банки (Європейський, Азіатський, Африканський, Міжамериканський банк розвитку) — що кредитують та фінансують різноманітні соціально-економічні проекти в межах свого континенту.

Валютні та платіжно-розрахункові відносини. Ці відносини також являють собою форму міжнародних економічних відносин. Сюди належать валютні відносини між різноманітними країнами; валютні операції між різними учасниками валютного ринку, що є представниками офіційних центрів купівлі-продажу валют на основі попиту та пропозиції, валютний арбітраж, що дозволяє використовувати різницю в квотуванні валют на міжнародних та національних валютних ринках; розвиток та регулювання національного валютного ринку, а також участь в операціях міжнародного валютного ринку, здійснення валютних обмежень та використання валютних клірингів.

В свою чергу платіжно-розрахункові відносини являють собою регулювання платежів з грошових вимог та зобов´язань, що утворюються в результаті економічних, політичних, науково-технічних та культурних відносин між державами, юридичними особами (компаніями, підприємствами) та громадянами різних країн. Розрахунки здійснюються через комерційні або спеціалізовані банки, що обслуговують зовнішню торгівлю зазвичай безготівковим методом. Банки використовують свої закордонні філії чи кореспондентські відносини з іноземними банками. Це супроводжується відкриттям кореспондентських рахунків ЛОРО (іноземних банків в даному банку) та НОСТРО (даного банку в іноземних). Дані відносини містять порядок розрахунків, розмір комісії, методи поповнення використаних коштів.

Зовнішньоторговельні контакти передбачають передачу товару або товаророзпорядчих документів, які пересилаються банком-експортером банку-імпортеру або банку країни-платника для сплати у встановлений термін. Розрахунки організуються шляхом різноманітних платіжних засобів: векселів, чеків, платіжних доручень, телеграфних переказів інкасо тощо.

Міграція та вивезення капіталу. Вивезення капіталу являє собою розміщення капіталу за кордоном з метою систематичного отримання додаткового прибутку за рахунок використання місцевих виробничих, матеріальних та трудових ресурсів. Якщо при продажу товарів внаслідок нееквівалентного обміну привласнюється частина прибутку, створеного в іншій країні, і йде однократна реалізація прибутку, то при вивезенні капіталу прибуток привласнюється безперервно доти, доки розміщений капітал знаходиться у власності іноземних компаній. Сучасне світове господарство та міжнародні економічні відносини характеризуються посиленням вивозу та міграцією капіталу.

Процес інтенсифікації вивезення капіталу на сьогоднішній день визначається такими факторами:

1) розвитком світового ринку та втягуванням в нього все більшої кількості країн;

2) подальшою концентрацією та централізацією капіталу в національних економіках;

3) перенагромадженням капіталу на національних ринках позичкового капіталу промислово розвинутих країн;

4) зацікавленістю окремих країн в припливі іноземних капіталів внаслідок нестачі внутрішнього капіталу.

Основними рисами вивезення капіталу на сучасному етапі є його міграція як в країни, що розвиваються, так і в розвинуті країни. При цьому з 70-х pp. посилилась тенденція до вивезення капіталу в розвинуті країни (США, Західну Європу, Японію і навпаки), що пов´язано в основному з відсутністю серйозних економічних та політичних потрясінь. Іншими рисами вивезення капіталу продовжують залишатись воєнно-політичні аспекти, широка державна підтримка, посилення панування транснаціональних корпорацій, наявність нееквівалентного обміну, періодичні валютно-фінансові потрясіння, що призводять до швидкої міграції капіталу в ту чи іншу країни. Останнє доволі яскраво підтверджує азіатська фінансова криза на кінці 1997 p., а також її продовження в 1998—1999 pp.

Основною формою вивезення капіталу залишаються вивезення функціонуючого позичкового капіталу, що здійснюється у вигляді вкладень у промисловість, торгівлю, транспорт. При цьому існують прямі вкладення (інвестиції), які дають право контролю і портфельні, що забезпечують лише участь у розподілі прибутків, а не контроль підприємницької діяльності. Формою доходу може бути прибуток або прибуток у вигляді дивідендів. Друга форма міграції — вивезення позичкового капіталу, який вирізняється термінами, призначенням, характером забезпечення та суб´єкта. Вивезення позичкового капіталу здійснюється у вигляді міжнародних позичок на різні терміни, що надаються як приватним сектором, так і державами, і в формі вкладень у цінні папери (акції та облігації). Причому облігаційні позички та міжнародні кредити мають як виробничий, так і невиробничий характер. В свою чергу міжнародний короткотерміновий кредит виступає у вигляді комерційного, банківського кредитів, а також поточних рахунків у іноземних банках (залучення грошових коштів інших країн). Як і раніше, основними експортерами капіталу є промислово розвинуті країни, передусім Великої вісімки, а основними імпортерами — країни, що розвиваються, держави з перехідною економікою Центральної та Східної Європи, а також деякі промислово розвинуті країни Європи, Америки та Азії.

Міжнародна міграція робочої сили. Міграція робочої сили є однією з важливих форм міжнародних економічних відносин в сучасних умовах. Внутрішні ринки робочої сили одних країн є внутрішніми джерелами поповнення армії найманої праці інших держав. У сферу світового ринку робочої сили потрапляє лише та частина найманих працівників, що вимушена продавати свою робочу силу за кордоном.

Наявність світового ринку робочої сили зумовлена міжнародною міграцією працюючих, тобто взаємопересічним потоком міграції (виїзду з країн) та імміграції (в´їзд в країну). Міжнародна міграція робочої сили — рух осіб найманої праці через державні кордони в пошуках роботи. При виїзді з своєї країни працівник є емігрантом, а при в´їзді в іншу — іммігрантом. Головна причина переміщення найманої робочої сили полягає в коливанні попиту на неї з боку різноманітних сфер ринкової економіки в особі приватного та державного секторів. Нерівномірність накопичення капіталу в різних країнах викликає необхідність міжнародного обміну робочою силою. Цей обмін, зазвичай, виникає стихійно, відображає реакцію на зміни потреб у капіталі. Ряд західних економістів, що стоять на позиціях мальтузіанства, називають причиною міграції тиск «надлишкового населення» на виробничі сили. Певною мірою таке трактування прийнятне для країн, що розвиваються, де зростання виробничих сил відстає від приросту населення за рахунок високої народжуваності. В той же час «надлишкове перенаселення» в розвинутих країнах зумовлене виштовхуванням робітників з виробництва, а міграція — нерівномірністю попиту на найману працю. Тому накопичення капіталу може створювати джерела міграції і визначати напрямок потоків. В цілому стихійне перекидання надлишкової робочої сили з одної ланки світового господарства в інші уособлює нерівномірність розвитку ринкової економіки.

Сучасна міграція характеризується такими особливостями: рух робочої сили направлений переважно в капіталоекспортуючі країни (США, західна Європа, Японія), тобто в напрямку, зворотному вивезенню капіталу; переважною соціальною групою міграційних потоків є низькокваліфіковані робітники, безземельні селяни, службовці; міграція кваліфікованих інженерів, лікарів, вчених в розвинуті країни зумовлюється низькими прибутками на національних територіях (країни, шо розвиваються; країни з перехідною економікою). Остання особливість характерна в основному для країн Великої вісімки, які активно підтримують так звану «втечу мізків» за рахунок високої оплати праці. При цьому домінуючу роль відіграють США, Німеччина, Англія, Японія, Франція. Основними формами міграції робочої сили є поточне переселення (створення промислових комплексів та інтеграційні процеси); міграція в межах прикордонних зон (живе в одній країні, працює — в іншій), шо розвивається у Франції, Бельгії, Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Нідерландах, аграрна міграція — міграція сільськогосподарських робітників (постачальниками такої робочої сили є Італія, Португалія, Греція, Іспанія, Мексика, країни Африки та Південно-Східної Азії, а її споживачами — США, Канада, Німеччина, Франція, Швеція, Англія, Австралія, Аргентина); сезонна міграція, пов´язана в основному зі змінним циклом сільськогосподарських та будівельних робіт.

В міру зростання світового господарства і ринку посилюється тенденція до міграції населення. Цей процес створює деякі проблеми для розвинутих країн, загострюючи соціальні, расові та релігійні протиріччя.

Міжнародні інтеграційні процеси. Однією з форм міжнародних економічних відносин є інтеграційні процеси, що відбуваються в межах світової економіки. Інтеграція являє собою міждержавне регулювання національних економік; формування регіонального господарського комплексу зі структурою та пропорціями, що направлені на потреби деяких економік; усунення національних бар´єрів щодо руху товарів, капіталів, послуг та робочої сили; створення єдиного регіонального ринку; забезпечення загального зростання продуктивної праці та рівня життя в країнах об´єднаного угрупування. Найкращим прикладом такої інтеграції стало Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), створене на базі Римського договору в 1958 р. шістьма країнами Західної Європи, потім воно розширилося в 1973 р. — до 9 країн, а 1980—1982 pp. — до 12 країн і в 1992 р.— до 15 країн. На основі Маастрихтської угоди 1 листопада 1993 р. ЄЕС було переорганізовано в Європейський союз.

Метою всіх інтеграційних процесів, що здійснюються між різноманітними країнами, є підвищення ефективності національних економік, ринків капіталів, зовнішньої торгівлі. Як свідчить практика останніх років, процес інтеграції поглиблюється та розширюється, тому що вона приносить окремі вигоди і окремим державам, і їх населенню.

Розвиток транснаціональних корпорацій та кредитно-фінансових інститутів. Важливою формою сучасних міжнародних економічних відносин є діяльність транснаціональних корпорацій та кредитно-фінансових інститутів. Наприкінці 60-х — початку 70-х pp. найбільш чітко окреслилась діяльність транснаціональних корпорацій, які стали активно створювати виробничу, збутову, дилерську та фінансову мережу на національних ринках інших країн. Вони здійснили вагомий еволюційний вплив на формування міжнародних економічних відносин шляхом дії на зовнішню та світову торгівлю, інвестиційний процес, ринки капіталів, валютні операції, міграцію робочої сили, передання новітніх технологій.

В свою чергу, масштаби операцій транснаціональних компаній почали вимагати кредитно-інвестиційного обслуговування, яке взяли на себе транснаціональні комерційні та інвестиційні банки, а також страхові інвестиційні компанії та приватні пенсійні фонди. Саме ці інститути, починаючи з 60-х pp., займаються наданням банківських кредитів, розміщенням та купівлею великих облігаційних позичок (єврооблігації) та євроакцій на ринку євровалют, що дозволяє задовольнити потреби в позичковому капіталі транснаціональних корпорацій та забезпечити їх фінансування. За рахунок такого зв´язку здійснюється глобалізація сучасних міжнародних економічних відносин. В той же час не завжди діяльність корпорацій і банків досить ефективна. В ряді випадків ці установи займаються валютними спекуляціями, здійснюють перекидання короткотермінових капіталів («гарячих грошей») з одних країн в інші, отримують додатковий прибуток за рахунок високих процентних ставок, проводять спекулятивні операції з цінними паперами, особливо з дериватами, що підриває стабільність і ринку капіталів, і валютних ринків. Прикладом таких дій можуть бути валютно-фінансові потрясіння в 1992, 1995, 1997, 1998 рр.

Міждержавне регулювання міжнародних економічних відносин. Це регулювання, являючи собою форму міжнародних економічних відносин, дозволяє підтримувати їх протягом тривалого часу на рівні відносної стабільності.

Міждержавне регулювання зазвичай зводиться до вироблення загальної політики між групою країн у галузі різноманітних сфер міжнародних економічних відносин: торгівлі, міграції капіталів та робочої сили, валютної політики, митних тарифів, інвестицій. Це регулювання здійснюється шляхом проведення нарад міністрів: фінансів, торгівлі, економіки; голів урядів і держав. Таке координаційне регулювання проводять або в межах інтеграційних угруповань, або поза ними. В сучасних умовах регулювання міжнародних економічних відносин здійснюється на рівні країн Великої вісімки — провідних промислово розвинутих країн Заходу (США, Японії, ФРН, Франції, Англії, Канади, Італії та Росії). Ними зазвичай приймаються глобальні рішення в галузі світової торгівлі, валютно-грошової політики, інвестицій, міграції капіталів. На сьогоднішній день ці рішення є визначальними для багатьох країн і міжнародних кредитно-фінансових інститутів.

Діяльність міжнародних фінансово-кредитних інститутів. Їх діяльність в післявоєнні роки також стала важливою формою міжнародних економічних відносин. Це, передусім, стосується МВФ, МБРР, ЄБРР, БМР, а також регіональних закладів такого типу.

Основні напрямки діяльності цих інститутів зводяться до надання валютно-фінансової допомоги різним країнам у вигляді кредитів на стабілізацію економіки, вирівнювання платіжних балансів, реалізацію великих цільових проектів, регулювання грошово-кредитних і валютних систем. Переважна більшість грошових ресурсів, що реалізуються даними інститутами, йде на надання допомоги країнам, що розвиваються, і меншою мірою — розвинутим країнам (в основному малим, а з початку 90-х pp. — країнам Східної та Центральної Європи, СНД, з так званою перехідною економікою.)

В наш час роль і значення інститутів, таких, як МВФ, МБРР, ЄБРР, різко збільшилась в системі міжнародних економічних відносин з точки зору надання позичок на розвиток національних економік. При цьому МВФ та МБРР визначають основні параметри щодо розвитку економіки (обсяг грошової маси, розмір дефіциту бюджету, рівень інфляції, процентні ставки, реструктуризація окремих галузей національних економік).

У зв´язку зі зростаючою заборгованістю з кредитів та позичок МВФ та МБРР здійснюють також заходи з реструктуризації боргів ряду країн. Особливу роль рятівників ці заклади стали відігравати в 1997—1998 pp. У зв´язку зі світовою фінансовою кризою, зокрема, Мексиці, було виділено 50 млрд. дол., країнам Південно-Східної Азії — 47 млрд. доларів на стабілізацію фінансово-економічного стану. Передбачається також надання допомоги Бразилії розміром 40—50 млрд. дол. у зв´язку з фінансовою кризою та девальвацією грошової одиниці — реалу — в січні 1999 р. Таким чином, міжнародні кредитно-фінансові інститути беруть активну участь у формуванні валютно-фінансової сфери сучасних міжнародно-економічних відносин.

Науково-технічна та виробнича співпраця. В післявоєнні роки широкого розвитку в межах світового господарства набуває науково-технічна співпраця. Це зумовлено передусім впливом досягнень науково-технічної революції на міжнародні економічні відносини. Швидкий розвиток продуктивних сил та продуктивності праці дозволяє здолати сформовані відмінності в умовах економічного зростання деяких країн.

Науково-технічна та виробнича співпраця може здійснюватись або шляхом ліцензійних та патентних відносин, що було характерно в основному для капіталістичних країн (проводилось переважно через приватний корпоративний сектор), або шляхом угод про науково-технічну співпрацю між державами, як практикувалось між соціалістичними країнами в 60—80-х pp., а також між ними та деякими країнами, що розвиваються.

Важливе місце в реалізації науково-технічної співпраці посідають інтеграційні угрупування типу Європейського союзу або АСЕАН. Аналогічна співпраця та кооперація здійснювались в межах РЕВ між соціалістичними країнами до розпуску цієї організації. Крім того, науково-технічна співпраця може здійснюватись з реалізації окремих цільових програм, в яких зацікавлена група держав. Так, в Західних країнах, особливо серед членів НАТО, науково-технічна співпраця проводиться в галузі виробництва озброєнь, в основному в авіації та ракетобудуванні, а також в атомній енергетиці. Наприклад, багатоцільовий винищувач «Торнадо» — результат науково-технічної та виробничої співпраці Англії, Франції, Італії. Новий європейський винищувач XXI ст. також розроблюється рядом країн Європи, зокрема Англією, Францією, ФРН, Іспанією.

Таку ж науково-технічну співпрацю з ряду цільових проектів здійснюють між собою і великі приватні корпорації. Розробку і випуск громадянського літака типу «Аеробус», наприклад, тривалий час ведуть французькі та англійські авіаційні корпорації. Співпраця зумовлена також економією фінансових ресурсів корпорацій, оскільки одній корпорації важко здійснити подібний проект. На початку 90-х pp. Росія і США в галузі освоєння космосу, поряд з спільними польотами на орбітальній станції, почали здійснювати конкретну науково-технічну співпрацю в розробці окремих компонентів космічної техніки. Заслуговує на увагу і співпраця за програмою «Морський старт», у якій беруть участь США, Росія, Україна, Норвегія.

Науково-технічна співпраця, яка виявляється в найрізноманітніших формах, сприяє індустріалізації та підвищенню технологічного потенціалу ряду держав, і особливо деяких країн, що розвиваються. Росія в цьому відношенні тривалий час співпрацює з Індією, що дозволило останній підвищити свій науково-технічний потенціал в галузі металургії, машинобудування, енергетики, виробництва військової авіації. Останнім часом Росія здійснює науково-технічну та виробничу допомогу в будівництві атомної електростанції в Ірані. Аналогічна допомога була надана багато років назад Фінляндії. Україна плідно співпрацює з Іраном, Лівією, Бразилією тощо.

Крім того, однією з форм науково-технічної співпраці є підготовка кадрів і спеціалістів, обмін вченими, укладання угод між академіями наук, університетами, науковими та іншими закладами вищої освіти. Дана форма співпраці дозволяє готувати національний робочий потенціал для нових технологій, наукових розробок, виробничих процесів. Все це у підсумку сприяє прискоренню темпів економічного розвитку, підвищенню ефективності економіки окремих країн. Науково-технічна та виробнича співпраця віддзеркалюється, як правило, через торговий та платіжний баланс країн-учасниць і відповідно обслуговується через зовнішню торгівлю і міжнародну платіжно-розрахункову систему, що діють в межах сучасних міжнародних економічних відносин.

Існує декілька рівнів розвитку міжнародних економічних відносин. Перш, за все потрібно розрізняти загальні рівні розвитку і якісні рівні розвитку.

В свою чергу загальний рівень розвитку поділено на:

Первинний рівень — характеризується відносинами, що формуються між фізичними і юридичними особами, а також окремими державами.

Вторинний рівень — це відносини, що формуються фізичними і юридичними особами і державою з одного боку і міжнародними організаціями — з іншого.

Третинний рівень — це відносини, що формуються між державами і міжнародними організаціями як самостійні відносини.

Характеристика якісних рівнів включає:

Економічні міжнародні контакти — їх можна ввести, як спрощені й нерегулярні господарські зв´язки між суб´єктами міжнародних економічних відносин.

Економічні взаємодії — це сталі міжнародні економічні зв´язки між двома або декількома суб´єктами, що мають стійкий характер.

Економічну інтеграцію — як розвиток всебічних господарських зв´язків у різних галузях економіки між суб´єктами МЕВ.

Міжнародні економічні відносини являють собою складну систему. Для того, щоб система працювала досконало, потрібно забезпечити її стабільність. Своєрідним гарантом такої стабільності виступають принципи (загальні правила) функціонування системи МЕВ. Самі принципи відображають і сутність, і рівні функціонування системи. Вони умовно поділяються на загальні або міжнародні й специфічні, або національні.

Узагальнена характеристика міжнародних принципів була прийнята у 1974 році в декларації ООН «Новий економічний порядок».

Основними з них є:

• принцип суверенітету — означає право на розробку і здійснення внутрішньої і зовнішньої політики окремою державою;

• принцип мирного співіснування; принцип рівних прав і обов´язків;

• принцип подолання несправедливості, виникаючої в разі територіальних проблем;

• принцип сумлінного виконання міжнародних обов´язків;

• принцип мирного регулювання суперечностей;

• принцип поваги до свободи людини;

• принцип взаємодопомоги і взаємовигоди;

• принцип недопущення дискримінації;

• принцип свободи вибору форми здійснення МЕВ;

• принцип однакових вимог до виконання національного законодавства для всіх суб´єктів МЕВ;

• принцип невтручання до внутрішніх справ один одного і багато інших.

Щодо характеристики специфічних, тобто національних, принципів, то вони зазвичай визначаються національним законодавством. Так, в законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» говориться, що суб´єкти господарської діяльності України та іноземні при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються наступними принципами.

Принципом суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає у:

• виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на її території;

• обов´язку України неухильно виконувати всі договори і зобов´язання України в галузі міжнародних економічних відносин.

Принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:

• праві суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв´язки;

• праві суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

• обов´язку дотримувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;

• виключному праві власності суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.

Принципом юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:

• рівності перед законом всіх суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

• забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб´єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

• неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб´єктів, крім випадків, передбачених цим Законом.

Принципом верховенства закону, що полягає у:

• регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

• забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, шо у будь-який спосіб створюють для суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.

Принципом захисту інтересів суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, шо Україна як держава:

• забезпечує рівний захист інтересів всіх суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб´єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;

• здійснює рівний захист всіх суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права;

• здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.

Принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Таким чином, незважаючи на те, що кожна форма економічних відносин має свою специфічну сферу та способи реалізації, усі вони взаємозалежні між собою й усі разом утворюють систему міжнародних економічних відносин.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Міжнародна економіка. Навчальний посібник (Солонінко К. С.)