Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія економічних вчень (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 8.3. нова історична школа та соціальний напрям.

8.3. нова історична школа та соціальний напрям.



Наступний етап еволюції історичної традиції в Німеччині також був пов’язаний із особливим періодом розвитку німецького суспільства — монополізацією економіки, що спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обгрунтування способів розв’язання соціальних проблем.
Щоб зрозуміти різницю між двома цими школами, нагадаємо: для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку,
а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними).
Слід також згадати, що концептуальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства — це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із цілком протилежного, уважаючи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.
Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х pp. XIX ст., Г. Шмоллер (1838—1917), Л.Брентано (1844— 1931) і К. Бюхер (1847—1930), орієнтуючись на проблеми сучасності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь — основи соціальної політики. Вони виходили з того, що:
— політична економія є наукою про соціальне господарство;
— детермінантою економічного розвитку є соціальне середовище, його стан;
— формування сприятливого соціального середовища — функція держави;
— сприятливе соціальне середовище — це таке, що базується на соціальній справедливості;
— розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно залежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише економічною справедливістю, що встановлюється в результаті конкурентної боротьби, як це було в класиків;
— можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, пом’якшувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу;
— основою реформування є цілеспрямована політика держави, відображена в правових актах.
Основу таких підходів було закладено ще представниками старої історичної школи. Проте в їхніх працях не тільки не пропонувалося конкретних заходів з реформування суспільства, а й навіть не надавалося пріоритетного значення трансформації соціального середовища, в якому відбуваються економічні процеси. Навпаки, усі автори нової історичної школи вважали принциповою саме цю проблему. Але зміст практичних рекомендацій у них був різний.
Отже, зосереджуючи увагу на тому, що представники нової історичної школи виступали за еволюційний і реформістський шлях розвитку суспільства, що його мала забезпечити держава через свою політику, і вважали, що реформування має починати-
ся з соціальної сфери і базуватись на принципі примирення економічної свободи та суспільного порядку, — необхідно ознайомитись із конкретним змістом пропозицій, тобто з тим, як ці автори розуміли соціальні реформи.
Це важливо ще й тому, що теорії представників історичної школи дуже добре відбивали характер процесів, які відбувались у тогочасних суспільствах. Вони доводили, що впертий консерватизм призводить до революцій, тоді як державна політика може бути гнучкою і забезпечувати класовий мир (ця теза і була відмітною ознакою так званого катедер-соціалізму).
Г. Шмоллер, який очолив консервативне крило «нової історичної школи», був запеклим монархістом. Прусську державу він розглядав як основну рушійну силу суспільного розвитку, а економічне життя — лише як частину загальної культурної моделі. З цього випливав логічний висновок: ретельне вивчення минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який нині набрав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами.
Важливого значення надавав Шмоллер ролі морального фактора в розв’язанні робітничого питання. Він писав, що найліпший засіб для цього — виховання моральності робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, запобігти поширенню революційного руху серед робітничого класу. Шмоллер пропагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами. Він наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику майнову нерівність, що породжує небезпеку соціальних конфліктів. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».
Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон його наукових інтересів свідчить конспект з історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах у 1900 і 1904 pp. У цій праці Шмоллер розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, ринкові відносини, широке коло соціальних проблем.
Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила Цієї школи був Л. Брентано. Найвідоміші його праці — це «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення», порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення.
Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.
На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом’якшення соціального протистояння в суспільстві.
Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об’єднань, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки.
Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи, зокрема К. Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи.
З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:
— замкнуте домашнє господарство (без обміну);
— міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача);
— народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача).
Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, у нього є обмін.
Послідовниками і представниками нової історичної школи вважають В. Зомбарта (1863—1941) і М. Вебера (1864—1920). Вони продовжують пошук засобів удосконалення суспільства, намагаючись теоретично розв’язати нагальні соціальні проблеми.
Усі автори, які дотримувались історичних традицій у дослідженнях, обов’язковою умовою поступального розвитку вважали
створення державою сприятливого середовища для такого розвитку. Як складові соціального середовища розглядалися право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія.
Так, Зомбарт присвячував свої праці проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб’єктів народного господарства. Він намагався показати на історичних прикладах, що капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економічної діяльності, духу підприємництва і новаторства, що забезпечують її збагачення. У свою чергу, збагачення веде до змін у суспільній психології (інколи негативних, запобігати яким — завдання держави).
Тут необхідно наголосити на суттєвому моменті: в економічній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму. Це зумовлено тим, що він, звертаючись до ідей Ф. Ліста, намагається обґрунтувати тезу про визначальну роль суспільної, національної за сутністю, психології, яка, на його думку, є основою істинної конкуренції — протистояння держав і націй. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі «життєвий простір».
Варто замислитись над цією тезою Зомбарта, проаналізувати її та дати їй оцінку, спираючись на приклади розвитку сучасного глобального світу.
Дещо іншим є об’єкт дослідження у Вебера. Він також присвячує свої праці (найвідоміша з яких «Протестантська етика і дух капіталізму») дослідженню морально-етичної природи суспільно-історичних процесів. Він звертає увагу на основоположні ідеї вчень Лютера і Кальвіна, згідно з якими своїм поступальним розвитком суспільство завдячує економічній діяльності, котра є лише однією з багатьох форм виконання людиною своїх обов’язків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховувати в нації працьовитість, бережливість і прагнення збагачення.
Слід визнати, що праці Вебера були важливим внеском у розвиток історичної традиції. Вони давали якнайповніше уявлення про особливості національної політичної економії, згідно з якою менталітет нації, суспільна мораль визначають форми економічних відносин. Вебера часто називають батьком сучасного інституціоналізму.
До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намагалися узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історичного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками, не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспільство. Цей напрям отримав назву соціального.
Соціальний напрям. Найвідоміші його представники — Р. Штаммлер (1856—1938) та Р. Штольцман (1852—1930).
Потрібно відрізняти цей напрям від катедер-соціалізму, бо, хоч обидва вони базуються на однакових підходах, проте в ка-тедер-соціалістів ідеться тільки про соціальну сферу, соціальну справедливість та способи її досягнення, тоді як представники соціального напряму намагались показати, як можна «примусити» економічні закони служити інтересам суспільства. Саме з цього погляду вони аналізували економічні категорії і доводили, що дію цих законів можна спрямовувати в необхідне русло за допомогою належного законодавства та раціональної державної політики.
їхній внесок у доктрину історичної школи полягає в тім, що вони синтезують два протилежні вчення. Але, слід зазначити, що економічні категорії та закони вони також уважають похідними від державної політики, підпорядкованими їй. Отже, і цей напрям не порушував засадничих принципів історичної школи.
Найважливішим висновком, якого можна дійти після докладного ознайомлення з ідеями старої та нової історичних шкіл, є той, що ці ідеї мають виражений інституціональний характер, тобто визначають примат суспільної психології над індивідуальною, визначальну роль суспільних інституцій (права, моралі, ідеології, менталітету тощо), порівняно з економічними.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія економічних вчень (Конспект лекцій)