Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія економічних вчень (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 14.4. Неолібералізм. Лондонська, Фрейбурзька, паризька ч Чиказька школи.

14.4. Неолібералізм. Лондонська, Фрейбурзька, паризька ч Чиказька школи.



Аналіз теорій, що були сформульовані неолібералами, треба починати з визначення відмітних засадничих ознак цих теорій.
Такою ознакою, є передовсім те, що неоліберали заперечують втручання держави в економічні механізми саморегулювання. Вони вважають, що роль держави полягає у створенні умов для вільної дії цих механізмів, в їхній охороні, а також в участі в перерозподілі суспільних доходів. Але найважливішою з ознак неолібералізму є те, що прихильники цієї течії, виходячи за межі неокласицизму, уважають за можливе свідомо, спираючись на цивілізаційні особливості розвитку суспільств, створювати умови, які забезпечать моделювання бажаного економічного і соціального ладу, тобто вони вбачають завдання економічної науки в моделюванні раціональної економічної та соціальної політики держави.
Слід іще раз акцентувати увагу на тому, що саме неоліберали фактично використовують подвійну методологію: для формулювання основ економічного ладу користуються неокласичним методом, але, водночас, уважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, застосовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин. Згадаємо, що відповідно до цього методу моделювання суспільств відбувається на підставі знань про особливості їхнього історичного розвитку. Саме тому існує кілька неоліберальних моделей, які конструювалися з урахуванням таких національних особливостей і прийнятні лише для певних країн.
Усі ці моделі мають свою теоретичну базу, репрезентовану певними економічними школами неолібералізму, на чолі яких стояли автори відомих доктрин. З їхніми засадничими положеннями можна ознайомитись, прочитавши першоджерела та додаткову літературу, рекомендовану для проведення семінарських занять.
У підручнику розглянуто теорії лондонської, чиказької, фрей-бурзької і паризької шкіл неолібералізму.
Аналіз моделей рекомендується здійснювати за такою схемою: спочатку визначити теоретичну основу моделі (методологію дослідження, її вияви та наслідки застосування): визначити принципи та складові функціонування економіки (на якій формі власності її побудовано, як забезпечується її конкурентність); з’ясувати роль держави за цією теорією (об’єкти, форми, напрямки та межі втручання); простежити способи й наслідки практичного втілення теоретичної моделі.
Англійська (лондонська) школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський теоретичний варіант неолібералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком (1899—1992).
Знайомлячись з його теоріями, особливу увагу слід звернути на ту обставину, що праці Хайєка мають двоїстий характер: одні з них присвячено аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному (і навіть маржинальному) рівні розвитку, що відбувається завдяки зіткненню інтересів економічних суб’єктів; а інші — це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написано під впливом неокласики, другі — історичної школи. Тому метод, який використовує Хайєк у своїх дослідженнях, також є неоднозначним. Але обидва використані ним підходи об’єднано на основі доктрини спонтанного порядку, згідно з якою всі явища в економіці і суспільстві в цілому є результатом стихійного зіткнення різноманітних сил, де перемогу здобувають найжиттєздатніші.
Варто знати, що великої популярності набули його праці з проблем економіки, де він стверджує, що рівноважного стану взагалі не існує: є зіткнення інтересів, яке веде до перемоги най-раціональнішого, отже, стає рушієм прогресу. Філософські праці Хайєка, присвячені суспільним умовам розвитку економіки, їхньому впливу на її параметри, а також ролі держави у формуванні таких умов («Індивідуалізм і суспільний лад», «Закон, законодавство і свобода», «Конституція свободи») — менш відомі. Але саме вони й дають підстави вважати його неолібералом.
Хайєк упевнений у тому, що раціональне само пробиває собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження, а навпаки, заперечує будь-яке втручання, котре спотворює дію природних механізмів.
На особливу увагу заслуговують наведений у підручнику коментар щодо цих положень, особливо в частині теорії грошей, і пов’язаних із цією теорією радикальних за своїм змістом пропозицій Хайєка.
Індивідуалістичні підходи використовуються ним для обґрунтування ідеї про потребу звуження економічних функцій держави: він навіть пропонує надати можливість суб’єктам економічної діяльності здійснювати емісію грошей, а також зменшити поступово обсяги тих коштів, які є в розпорядженні держави.
І в цьому також виявляється двоїстість теорії Хайєка: у тій частині, де йдеться про можливості спонтанного розвитку — вона консервативно неокласична, причому є скрайнім виявом такого консерватизму.
Знайомлячись із засадничими положеннями соціальної теорії Хайєка, неважко помітити, що завдання впровадження та охорони спонтанного порядку він покладає саме на державу. При цьому у формах та методах запровадження такого порядку він пропонує виходити з цивілізаційних особливостей розвитку країн, зазначаючи, що вони спонтанно формувались під впливом багатьох умов. Більше того, Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність активного втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).
Отже, Хайєк формулює теоретичну модель політики держави щодо розвитку суспільства, яка в загальному вигляді передбачає:
— формування автономної економіки на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції та невтручання держави (навіть у сферу грошової емісії);
— активну роль держави у створенні умов для вільного та успішного функціонування економіки.
Можна сказати, що модель Хайєка орієнтовано на створення державою сильної конкурентної економіки.
Німецький неолібералізм (ордолібералізм). Дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку було запропоновано німецькими авторами. Тут слід згадати традиції німецької школи політичної економії, які забезпечили їй імідж альтернативної.
Методологія цієї школи була особливою: згідно з нею, свідоме формування суспільства може здійснюватись державою через вплив на суспільну свідомість. Ця методологія покладалась в основу багатьох економічних учень і знайшла відображення в неоліберальних теоріях, особливо в «теорії порядків», яку в найви-черпнішій формі було сформульовано В. Ойкеном (1891—1950).
У підручнику розглядаються основні складові цієї теорії. У процесі її вивчення слід особливу увагу приділити саме особливостям методології німецької школи, що дасть ключ до розуміння її економічної моделі.
Передовсім треба зрозуміти, що «ідеальні типи господарства» в цій теорії — це, власне, те саме, що й абстрактні економічні категорії класичної школи, тобто економічні, господарські форми, узяті в чистому вигляді, які різняться між собою способом управління (від централізованого керування до стихійного саморегулювання). У господарському порядку вони займають скрайні позиції: проміжні позиції завжди містять певні «домішки», що спотворюють цей ідеал. За Ойкеном — це «реальні типи господарства», форми вияву ідеальних.
Але класична школа визнає лише об’єктивне походження економічних форм, узалежнює їх від об’єктивних обставин. Альтернативна школа навпаки — природу форм визначає як таку, що зазнає суб’єктивного впливу.
Згадаємо, що згідно з історичною методологією, типи господарства формуються під впливом суспільного середовища, яке, у свою чергу, може свідомо формувати держава. Отже, реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких дозах змішуватимуться «ідеальні типи».
Цю ідею і було покладено в основу теорії «соціально-ринкового господарства», як синтезу вільного ринкового господарства та принципу соціальної рівності.
На думку Ойкена, яку поділяв і запроваджував на практиці Л. Ерхард (1897—1977) держава має взяти на себе проблему оптимального поєднання форм — типів господарства, створивши відповідне законодавче та ідеологічне середовище і формуючи новий людський потенціал (підготовка кадрів, освіта, ідеологія, соціальна підтримка тощо).
Звичайно, така політика передбачала (і потребувала!) високого рівня розвитку соціальних відносин, соціальної сфери.
Ці положення раніше обґрунтовували й інші економісти-тео-ретики. Варто звернути увагу на характеристику теорій В. Репке, О. Рюстова, А. Мюллера-Армака. Знайомлячись з ідеями цих авторів, слід зосередитись на трактуванні ними соціально-ринкового господарства та політики держави щодо його формування.
В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу. Свої теоретичні пошуки вони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.
Так, Репке розробляє концепцію «ринкового господарства». Під ринковим господарством він розуміє такий господарський порядок, основу якого становить ринковий механізм, заснований на приватній власності. Засади ринкового господарства має охороняти держава. Вона повинна сприяти підтримуванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались би пропорції виробництва.
Згодом західнонімецькі неоліберали сформулювали ідею «соціального ринкового господарства». Сам термін увів у науковий обіг А. Мюллер-Армак. Під «соціальним ринковим господарством» вони розуміли поєднання конкурентного ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість.
На особливу увагу заслуговують ті положення, що стосуються різноманітних, зокрема правових, аспектів формування сприятливого для становлення цієї господарської форми соціального клімату, методів стимулювання економічного розвитку, протекціоністської політики держави.
Слід звернути увагу на змістову характеристику вільного ринкового господарства за теорією ордолібералів, особливо в тій її частині, яка стосується форм власності на засоби виробництва як основи економічних відносин, а також форм розподілу суспільного продукту. Це дасть змогу порівняти і виявити відмінності даної моделі, наприклад від англійської.
Теоретичну та практичну модель німецьких ордолібералів можна назвати вченням про свідомий вибір суспільної системи, яке передбачає:
— формування сильного ринкового господарства, заснованого на різноманітних формах власності на засоби виробництва, що конкурують між собою;
— абсолютизацію ролі держави у формуванні сприятливого суспільного середовища розвитку економіки та соціальних відносин через запровадження раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій, державний протекціонізм та патерналізм тощо.
Неважко переконатися, що ця модель відрізняється від моделі Ф. Хайєка, оскільки на державу покладається не тільки формування умов для успішного розвитку економіки на конкурентних засадах, а й низка соціальних функцій. Крім того, параметри вільної ринкової економіки згідно з цією моделлю, також дещо інші, хоч завдання залишається тим самим — максимальна ефективність.
На аналізі цих конкретних відмінностей варто спинитись окремо.
Щоб ліпше зрозуміти сутнісний зміст теорії ордолібералізму, необхідно проаналізувати, як було втілено теоретичні викладки німецької школи на етапі практичного втілення та якими є ознаки «сформованого суспільства». Важливо також зосередитись на тих завданнях, які були поставлені перед німецьким суспільством на наступний період розвитку, що дасть змогу простежити далі порядок впровадження принципів ордолібералізму в життя.
Зауважимо також, що створення соціально-ринкового господарства в Німеччині відбувалось на основі чітко сформульованої політики та за жорсткого контролю з боку держави.
Французька (паризька) школа неолібералізму (дирижиз-му), як і всі інші, що належали до цієї течії, також спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напрямку. Щоправда, неокласичні ідеї, які було покладено в основу національної теоретичної моделі неолібералізму, мали певні особливості. Саме вони й зумовили оригінальність цієї моделі.
На аналізі цих особливостей варто спинитися спеціально. Так, необхідно знати, що формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави (давалися взнаки історичні особливості розвитку країни). Своїми управлінськими позиціями держава поступилася лише частково. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижист-ські функції.
Пояснення цього феномена слід шукати в працях Ж. Рюефа, Л. Армана та Ф. Перру, де йдеться про особливості розвитку французької економіки та їх відображення у французькій політичній економії.
Узагальненого вигляду французька неоліберальна модель суспільного розвитку набуває в працях М. Алле (н. 1911), який формулює її, виходячи не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов.
Вивчаючи його теорії, необхідно пам’ятати, що Алле пропонує форми, синтезовані ним самим із категорій ринкової економіки та планового управління. Крім того, на державу покладається низка інших економічних функцій. У такий спосіб активну роль держави в економіці ця теорія поєднує з охоронною функцією.
Слід також звернути особливу увагу на його теорію локальних ринків. Саме категорія «економіка ринків», запроваджена Алле, дає йому можливість здійснити такий синтез.
Важливою ознакою моделі М. Алле є її мобілізаційний характер. Синтетичні категорії, які він формулює, уможливлюють побудову особливої теорії щодо мотивованої державою поведінки економічних суб’єктів у інтересах національної економіки. Як уже зазначалось, комунітаризм, тобто підпорядкування індивідуальних інтересів суспільним, — це одна зі складових історичного методу. Слід ураховувати цю обставину і віднайти вияви такого підходу в теоретичних конструкціях Алле.
Зокрема, необхідно уважно ознайомитись із категорією «економіка ринків» та в цьому контексті з оригінальною теорією циклів, яка передбачає розв’язання економічних суперечностей через планове узгодження пропорцій виробництва. Це є свідченням того, що, визнаючи об’єктивність дії механізмів урівноваження, Алле визнає і важливу роль планування, виходячи з такої логіки: оскільки держава впроваджує мобілізаційну модель, провадить «політику оборонної стратегії в новому міжнародному поділі праці» (а через те розбалансовує економіку), вона мусить дбати про економічну рівновагу (через «договірне планування», «індикативне планування» тощо).
На увагу заслуговує також низка положень Алле («золоте правило», «теорема еквівалентності») стосовно об’єктивних взаємо-залежностей, котрі складаються в економіці, причому ці положення аж ніяк не суперечать його мобілізаційній доктрині.
Підбиваючи підсумок порівнювання теоретичної неоліберальної моделі М. Алле з іншими національними моделями, потрібно виділити основні складові його мобілізаційної доктрини (політики держави):
— формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики;
— ринкові, конкурентні відносини підпорядковуються загальносуспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам;
— соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і залежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку.
Слід нагадати, що цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу «політики модернізації».
Особливе місце з-поміж неоліберальних моделей належить американському неолібералізму (монетаризму). Формування цієї моделі почалося в межах неокласичної школи на базі кількісної теорії грошей. Саме грошова теорія є засадничою для всіх неоліберальних моделей: їй приділяють виняткову увагу представники різних течій неолібералізму, указуючи на грошову природу економічних циклів.
Проте значних успіхів досягла група американських теоретиків на чолі з І. Фішером, котра так само, як і Кейнс, доводила, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але заперечувала кейнсіанські методи регулювання, що базувались на розширювальній грошовій політиці (дефіциті бюджету).
Послідовником цієї школи, а також засновником «нової школи монетаризму» став М. Фрідмен (н. 1912).
Монетарну доктрину Фрідмена варто проаналізувати, порівнюючи її з теоретичною моделлю Хайєка, оскільки за неокласичним спрямуванням вони дуже подібні. Проте Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки державою монетарними засобами (у Хайєка — створення державою умов для вільного функціонування економіки). Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки (модель Хайєка будується на маржиналістській теорії вартості, крім того, він пропонує демонополізувати грошову емісію, позбавити державу можливості втручання в цю сферу); по-друге, відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки (Хайєк розглядає соціальні витрати як дестабілізуючий чинник та такий, що підриває основи ринкових відносин). Ці основні відмінності двох неоліберальних теорій зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше моделі Хайєка, була реакцією на активне використання кейнсіанс-тва та його негативні наслідки.
Під час вивчення доктрини Фрідмена треба передовсім з’ясувати для себе засадничі її принципи, а для цього:
— простежити логіку монетаризму як форми вияву неокласицизму й визначити, у чому полягає абсолютизація Фрідменом ефективності ринкових механізмів;
— знайти теоретичне підтвердження того, що економічна збалансованість досягається за умови, коли кількість грошей в обігу відповідає створеній суспільній вартості;
— знайти докази того, що баланс бюджетних доходів і витрат — умова та вияв економічної збалансованості, а отже, необхідний державний контроль грошової емісії;
— проаналізувати докази Фрідмена на користь того, що національну економіку слід розглядати як ланку світової господарської системи, а тому для внутрішньої збалансованості важливе значення мають міжнародні валютні відносини та контроль за цією сферою.
Зосереджуючись на теоретичному обґрунтуванні основних положень теорії М. Фрідмена, варто пам’ятати, що в її основу покладено історичний метод дослідження. Головна його праця так і називається: «Монетарна історія США». Проте важливий внесок у монетарну теорію було зроблено на основі неокласичних підходів — у книжці «Інфляція і грошові системи».
Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю.
Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку — грошовою емісією, виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економічної системи за допомогою «рівняння обміну», відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП. Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) — на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4—5 % щорічно.
Фрідмен піддає гострій критиці політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансу-вання механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави.
Отже, підбиваючи підсумок, слід наголосити, що монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їх реалізацію пов’язано з дестабілізацією економіки.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія економічних вчень (Конспект лекцій)