Головна Головна -> Підручники -> Підручник Всесвітня історія ХХ століття (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 28. Африка між двома світовими війнами

28. Африка між двома світовими війнами


Колонізація. Африка до моменту встановлення європейського панування складалася з двох історико-географічних регіонів.
Перший був розташований на північ від Сахари і примикав до Червоного моря. Він входив у зону поширення цивілізацій Середземномор’я – стародавньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам. Після розпаду халіфату утворилось декілька арабських держав. Згодом, за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.
В Ефіопії збереглось християнство, і в середині XIX ст. тут утворилась держава на чолі з імператором-негуном.
Заголом цей регіон з давніми традиціями державності, відносно розвинутим господарством, був одним із центрів ісламської культури і християнства.
На південь від Сахари жили чисельні народи негроїдної раси, які перебували у стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і землеробства до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвинутими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний “товар” – рабів.
Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почались наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало захоплення у 1830 р. Францією Алжиру.
Проникнення у Тропічну і Південну Африку було повільнішим. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти в основному на узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство. Проникнення вглиб гальмувалось поганими шляхами сполучень і наявністю вогнищ захворювань, від яких у європейців не було ліків.
На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія – Італії, Єгипет, Судан – Англії, частина Марокко – Іспанії. На території Африки залишилось лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка відстояла свою незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, що була заснована у XIX ст. неграми з США, які поверталися на свою історичну батьківщину.
Оскільки розділ Тропічної і Південної Африки проходив при відсутності там відносно стабільних державних утворень, то він був здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними. Це спричинило роз’єднання багатьох народів.
Соціально-економічний розвиток. Міжвоєнні роки були для більшості африканських країн часом економічного піднесення. Це було пов’язано із зростанням виробництва сільськогосподарських товарів, збільшенням видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це призводило до тісного прив’язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого економічного піднесення зазнали регіони, де проживали значні європейські общини: Південно-Африканський союз, Родезія, окремі регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут створювались значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій.
Розвиток економіки африканських країн зумовив формування відповідних прошарків суспільства- підприємців, найманих робітників.
Важливим для африканських країн стало формування еліт з місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, вчителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.
Національно-визвольний рух. Різниця у характері колонізації призвела і до відмінностей у характері визвольного руху.
У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, як правило, поєднувались з програмами модернізації держав за європейському зразком. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба у Марокко, де населення підняло повстання і утворило Республіку Ріф, що проіснувала б років (1920-1926 pp.). Повсталим вдалося розгромити під Анвалем іспанську армію.
Після об’єднання зусиль Іспанії і Франції, застосувавши танки і залучивши на свій бік частину марокканців, колонізаторам вдалося відновити колоніальне панування.
У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. Враховуючи перевагу європейців у озброєнні і ворожнечу між різними племенами, вони не були небезпечними для колонізаторів.
Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців. Значних бойових дій на їх території не було. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. Єдиний значний фронт виник для захисту Суецького каналу. В бойові дії на боці Антанти був втягнутий Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому у 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище було закріплено договором 1936 р.
Колишні німецькі колонії були оголошені підмандатними територіями. Формально це означало контроль над ними з боку Ліги націй. Оскільки головну роль у Лізі націй відігравали колоніальні держави (Англія, Франція), то вони нічого не змінили у системі управління колоніями. Змінилась лише метрополія. Камерун і Того були передані в управління Франції, Намібія і Танзанія – Великобританії, Руанда – Бельгії.
Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз – англійський домініон, створений у 1910 р. після об’єднання бурських республік і англійських колоній на півдні Африки. Наявність значних природних ресурсів дала можливість провести тут індустріалізацію і тим самим зміцнити економічну самостійність. Домінування бурів серед білого населення ПАС зумовило витіснення англійців з бізнесу і державного апарату. Це мало значні наслідки для корінного чорношкірого населення. Бури виступали проти надання африканцям будь-яких прав. Вони встановили в ПАС режим расової дискримінації, сегрегації.
Організованих форм набула боротьба небілого населення ПАС у 1920-х роках. Ініціатором руху стала індійська община, яка, використовуючи тактику ненасильницьких дій, досягла значних успіхів.
Приклад індійців успадкували африканці і в 1923 р. утворили
Африканський національний конгрес. Поступово АНК переріс у масову організацію.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Всесвітня історія ХХ століття (Конспект лекцій)