Головна Головна -> Підручники -> Підручник Всесвітня історія ХХ століття (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 64. Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках

64. Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках



Радянський тоталітарний режим за роки свого існування зумів встановити повний контроль над суспільною свідомістю. Проте знаходилися люди, які не погоджувались з політикою правлячої верхівки, звідки й їхня назва – дисиденти. Вони мислили інакше, ніж до того привчили більшість народу, тому називалися також інакомислячими.
Люди такого роду почали заявляти про себе за часів Хрущова. Одним з перших дисидентів був генерал Петро Григоренко. Він не був противником комуністичної ідеології і домагався головним чином того, щоб усередині партії була створена така система, за якої було б неможливо оновити диктатуру сталінського типу. Цього було достатньо, щоб звільнити його з армії, а згодом – запроторити до психлікарні.
З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й малочисе-льні, виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної ідеології.
На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний “погром” право-захисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його учасників. Рух був послаблений і ти.м, що деякі його учасники погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших. Проти найбільш знаних учасників руху – академіка Андрія Сахарова і письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою депортовано за кордон.
Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (“Гельсінські групи”) у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік – у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками “Гельсінських груп” були Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін.
Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів “Гельсінських груп” – найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).
На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського руху опинилися в ув’язненні або у засланні. Деякі там і померли – Василь Стус, Олекса Тихий, Василь Литвин, Анатолій Марченко та ін.
Незважаючи на репресії з боку КГБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув’язненим дисидентам волю.
Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху будила національну свідомість і підштовхнула його до опозиції існуючій системі.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Всесвітня історія ХХ століття (Конспект лекцій)